Свято села і сільського господаря 2012 (відео)















Advertisements
Опубліковано у Новини | Теґи: , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

One Response to Свято села і сільського господаря 2012 (відео)

  1. Михайло Іващук коментує:

    ВІДГУК
    на появу в Інтернет-мережі блогу села Забір”я

    Блог села Забір”я став для мене несподіваним і приємним відкриттям.
    Донедавна в Інтернет-мережі була лише краєзнавча інформація про Забір”я. Вона складена в основному за даними архівів, а також за матеріалами книги “Забір”я моє”(Львів, 2005р.), автор якої — моя колега, відома поетеса і краєзнавець Галина Фесюк із Жовкви. З появою блогу, а книга пані Галини стала, по суті, його передвісником, відомостей про Забір”я в Інтернеті побільшало.

    Останні забірські новини — у світову мережу

    І хоча деякі публікації на сторінках блогу — це також екскурс в минуле села, однак нині уже переважає те, що можна назвати останніми сільськими новинами. Тепер Забір”я відображено також у відеосюжетах, де є жива картинка і голос. Є і звичайна довідка. Наприклад, подано соціальний паспорт села.
    Як зазначено в Інтернеті, про створення блогу подбав сільський голова Зеновій Михайлович Сенько. Блог – його ініціатива та сприяння. Тож, велика подяка Зеновію Михайловичу за зроблене. За те, що почав добру справу і не полишає її. Загалом, забірська адреса в соціальній мережі – то і подарунок для земляків. Це також і престиж Забір”я. Бо не кожне село може похвалитися тим, що воно широко представлено в Інтернеті. Нині електронні новини про Забір”я – це вже об”ємна книга. Для уважного прочитування її потрібен час.
    Я почав читати цю книгу із сторінки “Свято села і сільського господаря”. Власне, спочатку я і натрапив саме на цей рядок. А оскільки ще раніше чув про сільське свято у селі, то цікаво було побачити його у деталях. Ведучими свята були сільський голова Зеновій Сенько та завідуюча бібліотекою Надія Семочко. Звичайно, більше вражень мали насамперед ті, хто був безпосереднім учасником свята. Але і в мій дім прийшла висока нота його доброго настрою. І в мене були свої враження від свята. Про це скажу далі.

    Петро Домашовець ще мав можливість
    “наздогнати” минуле через пам”ять живих

    Відверті та болючі спогади стали основою іншого відео – фільму Петра Домашовця “Забір”я — отчий край”. Як зазначає автор, ця стрічка присвячена історії села, його героїчній і трагічній долі, що припала на довоєнні і повоєнні роки. Це — розповіді про тих, хто колись прагнув незалежної України і боровся за неї.
    У фільмі кожна доля— то життєва драма. Вона пекуча, гірка або сумна. Взагалі, події кінця тридцятих і сорокових літ минулого століття у нашому краї, а на цьому автор зосередив увагу чи не найбільше, принесли страждання і горе. Такою була ціна возз”єднання, війни, визволення і повоєнного протистояння між владою і тими, хто не хотів їй коритися. Хто не сприймав колективізації. Хто йшов до лісу чи шукав потаємного притулку поміж людей і намагався відстоювати ідею української незалежності.
    Усе це разом вміщалося у відносно короткий відрізок часу і забрало багато людських життів.
    Петро Домашовець зробив свою частку до історичної правди. Він ще мав добру можливість “наздогнати” минуле, нехай і опосередковано, через “живу” пам”ять тих, хто може сказати: “Я знаю”, “Я був свідком”, “Мені розповідали…”
    Кожен спогад у фільмі — для мене відкриття. Такі факти колись нам не були відомі. Скажімо, як малими пасли худобу в лісі, то, здається, бачили поруйновані криївки, що заростали мохом. Що ми могли знати про тих, хто тут переховувався і проводив частину свого життя, не такого, яким жила більшість? У селі про повоєнний час і збройне підпілля не говорили на загал. Не говорили і про криївки. Хоча тоді підлітки споруджували і свої землянки. Пригадую, таку криївку старші хлопці облаштували на Чертіжи, замаскували її. Що це було більше:просто гра на вміння щось проколупати у землі чи готовність почати із цієї криївки свій шлях боротьби? З історії забірського збройного підпілля переважно було втаємничено усе, що не стосувалося твоєї родини безпосередньо. При всіх не згадували про своє минуле і ті, хто у п”ятдесяті – шістдесяті роки повертався із заслання. Адже про українську партизанку не говорили і не писали так, як про радянських партизанів.
    А нині люди без остраху говорять на відеокамеру.
    За Україну йшли переважно молоді. Я, зокрема, тепер намагаюся уявити собі того забірського юнака (спогад із відеофільму), який приїхав у відпустку з армії до хворої матері, а служив хлопець у Німеччині, і не вернувся назад. Пішов у повстанці. Бо його переконали: треба служити Україні. Але молоді люди, очевидно, не могли не розуміти, що шлях до утвердження синьо-жовтого прапора — не просто тернистий. Влада, з якою вони боролися, була добре організованою. І кінець такої боротьби був один — або поранення, або смерть, або каторга. Адже боротися доводилося практично у безвихідній ситуації.
    Я слухав розповіді перед відеокамерою і думав: забірським повстанцям випало у житті те саме, що випало усім бойовикам, які діяли на Західній Україні. Ще раніше, на початках українського національного відродження, шокували розповіді у пресі про те, як мати, котру приводили на упізнання її вбитого сина, змушена була казати, що загиблий — то не її дитина, аби правдою не прирікати себе і сім”ю на виселення до Сибіру. Як розповідає фільм, такі жорстокі муки відречення від рідної дитини, нехай і умовним було це відречення, пережила і одна із забірських матерів. Стріляли себе у криївках, там, де відступати було нікуди… Поверталися каліками додому із сибірського заслання і вже не довго жили на цьому світі.

    Хто напише про повстанців так само епохально, як відтворив
    свою добу Улас Самчук у трилогії “Волинь”

    Про Український Рух Опору дуже сильно розповідає документалістика. Це – численні літописні видання, надруковані в Україні та за кордоном. І ціни цим публікаціям немає. Та й науково, публіцистично, художньо написано вже чимало про повстанську боротьбу. Але я давно розмірковую: досі, як на мене, ніхто не написав про повстанський рух так художньо, життєво-правдиво й епохально, як, скажімо, про українські події – події напередодні першої світової, саму війну і революцію – написав через призму пережитого у дитинстві і юності Улас Самчук у своїй трилогії “Волинь”. І це, думаю, не заповнена ніша в українській літературі, у складній історії нашого краю .
    Я навіть сказав би, що це – борг перед минулим.
    Але я вірю: цей борг ще буде повернутий. Для написання художньої епопеї про український повстанський рух ще визріє, і, можливо, визріє саме в Забір”ї, одна талановита, правдива і надзвичайно чутлива до кожного людського болю письменницька душа, яка буде щиро плакати над українською долею і могилами. І, нехай, враховуючи надто далеку відстань від минулого, книга-борг вже не буде написана за свіжими враженнями, як це зробив Улас Самчук, батьки якого проживали на Рівенщині, а потім переїхали на північ Тернопільщини. Але автор буде обов”язково володіти таким особливим станом душі і даром письма, який переплавить історію і сучасне у свій спогад, і котрий, як і юний герой “Волині”, якого ще в дитинстві зацікавило: “Куди тече та ріка?”, складе свою відповідь на це запитання.
    Я захоплююся “Волинню”.
    Якби я прочитав “Волинь” у юності, то, очевидно, вона круто змінила б моє життя. Думаю, якби “Волинь” прийшла на Україну тоді, коли й була написана, то, можливо, вона ще раніше, без революцій і потрясінь, принесла б нам незалежність. Адже після прочитання “Волині” уже фізично забракло б повітря жити в тоталітарній державі, мислити її догмами і згоджуватися на встановлені нею правила співжиття.
    Я, можливо, не дуже перебільшу, якщо скажу: кілька поколінь українців не розкрили у собі сповна національної самодостатності і почуття господаря на рідній землі через те, що не прочитали “Волині” Уласа Самчука. Але і сьогодні, коли вже більше двадцяти років маємо незалежну Україну, не прочитати Уласа Самчука не можна. Книжковий тираж цього твору мізерний. Але, на щастя, нині “Волинь” є і в електронному варіанті. Щоправда, як на мене, комп”ютерний екран не передає у повній мірі краси і сили авторського слова, на папері надрукованого.

    Ярослав Стецько:“Це ми робили без згоди,відома і проти волі німців”
    Улас Самчук почав писати свою “Волинь” тоді, коли йому було двадцять чотири, а закінчив у тридцять два роки.
    Ярослав Стецько , один із лідерів боротьби за незалежність, мав двадцять дев”ять років, коли у щойно окупованому Львові 30 червня 1941 року з трибуни Національних Зборів проголосив Акт про Відновлення Української Державності. “Це ми робили без згоди, відома і проти волі німців”, – згадував потім Ярослав Стецько. Він став автором формулювань Акта і першим прем”єром відновленої держави. Тоді у Галичині відбулися сходи людей на підтримку Акта. І вся повстанська боротьба у війну і після неї — це, по стуті, продовження цієї підтримки. Німець не потерпів зухвалості українців, й відразу наказав відкликати державність, а її творців запроторив до концтабору,. Однак світло історичної події у Львові ніколи не згасало, а ще більше гуртувало свідомих українців.
    Пам”ятали про неї і в Забір”Ї.
    Ярослав Стецько, а в пам”ятнику, встановленому йому у рідному Тернополі, втілено образ вже доволі статечної людини, свято вірив у те, що Україна буде незалежною. І своїми революційними діями, переконливістю і публіцистичним письмом заряджав мислі тисячі і тисячі людей. У своїй книзі ”30 червня 1941” він так згадував про цей день в українській історії: «30 червня 1941 року всі ми кинулися у вир рискованої дії. НКВД залишило свої п”яті колони. Гестапо надходило зі своїми плянами, польське підпілля теж починало ворушитися на … антиукраїнському відтинку. Супроти тих Сцілл і Харібд стояли ми самі: молоді і досвідчені революціонери, але тут стояло два завдання: боротьба з ворогами і будова серед таких умов держави. Якщо хтось твердить, що наше покоління у той страшний час не здало іспиту зрілости політичного і морально-ідейного, то не думаю, що є в історії будь-якого народу світу генерація того покрою і за подібних складних умов, яка краще виповнила б свою історичну місію” ( с.183-184).
    Книга “30 червня 1941” видана у 1967 році в Торонто. Це рідкісне видання ( тепер воно також є в Інтернеті) діаспора передала у відділ краєзнавчої літератури Тернопільської обласної наукової бібліотеки.

    Долі одного подвір”я

    У фільмі Петра Домашовця є згадки і про тих забірчан, які у першу світову війну добровільно пішли у ряди Українських січових стрільців, а також про тих, хто у другу світову війну був вивезений до Німеччини. Серед названих і світлої пам”яті мій батько — Григорій Іващук, якому у двадцять три роки випало стати остарбайтером, а також дядько мого батька – Петро Олишко, котрий був січовим стрільцем.
    По закінченні війни батько не одразу повернувся з Німеччини додому,
    у Забір”я, оскільки був мобілізований на перевезення німецьких заводів до Союзу. Далі два роки перебував у трудових таборах в Росії. Вже дев”ятий рік немає нашого батька. Прожив він нелегко. Усе життя — трудодні. І пам”ять про батька ми свято шануємо.
    Петро Олишко — молодший брат батькового тата, Лаврентія Іващука, життя якого у 1948-му (мене тоді ще не було на світі) обірвалося мученицькою смертею. Мені завжди болісно думати про це. А різні прізвища у братів тому, що Лаврентій і Петро — рідні брати не по батькові, а по матері, яка прийшла на подвір”я Івана Олишка вже із малою дитиною — Лаврентієм Іващуком.
    Петра народила у заміжжі.

    Від колиски до могили у Петра Олишка були поневіряння,
    стрілецтво, заслання в Караганду, палке проповідування
    Христової Євангелії і самобутня поетична творчість

    Колишній підстаршина Петро Олишко, який був поранений у бою, по закінченні першої світової війни і стрілецької звитяги знайшов себе у духовних і творчих справах. Він став одним із організаторів створення Об”єднання Українських Баптистів у Галичині, перша конференція якого відбулася у 1925 році у Забір”ю. Петра Олишка тоді обрали секретарем цього Об”єднання. Тож, як свідомого українця, а ще як вже відомого тоді на Західній Україні духовного проповідника і борця за Христову віру Петра Олишка у сороковому році разом із сім”єю було заслано у Караганду.
    Через багато років сім”я Олишків повернулася із заслання і проживала у Червонограді.
    Із Червонограда Петро Олишко навідувався у рідне йому Забір”я – на обійстя, де виростав, і яке вже було подвір”ям нашої родини. Я тоді був школярем, згодом студентом. Пам”ятаю Петра Івановича як інтелігентну, спокійну людину. Від нього йшло світло доброти і праведності, він ніколи не підвищував голосу і завжди привертав увагу до того, про що розповідав.
    Петро Іванович інколи брав із собою магнітофона, тоді ще важку “бандуру”, із якою далі йшов у село, до братів і сестер по вірі. Ще мав власні рукописні книжки у вигляді блокнотів у твердій обкладинці. Відкривалися ці саморобні книжечки так, як друковані видання. Це, власне, був самвидав поета Петра Олишка, у якому він на сторінках у дрібну арифметичну клітинку надзвичайно (підкреслюю, надзвичайно!) красивим каліграфічним почерком – кожна буквочка писалася окремо, занотовував свої твори. Здається, це були переважно вірші. Якось залишив нам свій вірш “На краю села”, в якому зворушливо (про сумний зміст цього вірша ми часто згадували в нашій сім”ї) розповідається про гірку долю вдови і її сина-сироту.
    Я зберігаю цей вже пожовтілий від часу рукопис на чотирьох сторіночках, сімейну фотографію Олишків, зроблену у Караганді і надіслану звідси моїм батькам. Уже, здається, нічого не зміниться з того,що я зізнаюся: колись хотів написати про життя Петра Олишка і його сім”ю детальніше. Мені, журналістові, зробити це було б, мабуть, не важко. Але десь не сприяли відстані, десь і не краща звичка відкладати справу на потім, аж допоки це потім, на жаль, обернулося вже, мабуть, безповоротною втратою сил та можливостей.
    Петра Олишка гідно пошанували одновірці. Вони таки перевели його писане слово у друковане. Я зберігаю книжку Петра Олишка, вже справжню, а не блокнотну. Її передали мені. Називається книжка “Від колиски до могили” і має підзаголовок – “Віршовані автобіографічні записки сибірського в”язня”. Петро Іванович вже не побачив цієї збірки. Вона вийшла друком у 1977 році, в канадському Торонто, через рік після смерті Петра Олишка, який похований в українській землі.
    Отже, твори Петра Олишка були вивезені за кордон, бо на той час вони не могли бути надруковані в Україні. Як зазначено на титульній сторінці видання, зібрав та упорядкував книжку Ілля Кубрин (у Забір”ї поширеним є прізвище Кобрин). Видання здійснено на пожертви членів Українського Євангельсько-Баптистського Об”єднання Східної Канади. У книжці є прізвища тих, хто матеріально долучився до її видання. Усього було зібрано майже тисячу доларів.
    Книжка “Від колиски до могили” і рядки з передмови до неї немов би заново відкрили Петра Олишка перед його родиною, забірською та галицькою громадами в цілому. Про Петра Олишка та його книжку розповіло й уже згадуване краєзнавче видання “Забір”я моє”, яке має багато забірських людей, і яке є в бібліотеках.
    Я зробив копії книжки “Від колиски до могили”. Одну з них передав до музею “Мамина світлиця” Забірської восьмирічної школи — на прохання директорки цього музею, завуча школи Лесі Іллівни Баковської.

    Місце, де має стояти церква, підказують небеса

    Повертаюся до відео про сільське свято.
    Були на ньому веселощі, були і розмови про сущне. Зокрема, йшлося про давню історію спорудження дерев”яної церкви у Забір”ї, якій уже півтора сотні літ. Нині у селі вирішили збудувати новий храм. Із доброю новиною на свято приїхав односелець, професор Богдан Гнідець зі Львова. Він повідомив про те, що його син безкоштовно виготовить проект нової церкви.
    Про такий намір молодого архітектора вдячно говорив отець Михайло Ярина, адже благодійництво прискорить і здешевить будову.
    Я, забір”янин, можливо, ніколи й не думав про те, що буде потреба будувати в нашому селі новий храм. Адже уявлялося: десь цегляна, а в Забір”ю дерев”яна, ці церкви однаково будуть стояти віки вічні. Навіть здавалося, що те головне місце, на якому споруджена наша церква, воно підказане з неба настільки точно, що мислити про інше навіть не треба. Дерево віддає теплом, тішить малюнком дошки і бруска. Дерево — це особливий затишок. А що інше потрібне для спілкування з Богом? Однак дерево не вічне. І, якщо не я, то, очевидно, хтось інший, навіть тоді, коли храм насильно закривали, задумувався над тим, що колись треба буде будувати нову церкву.
    Таке “колись” вже настало.
    Нову церкву спроектують, зодчі вкладуть у неї усе своє вміння і талант. І в своєму архітектурному вирішенні новий храм Забір”ї стане такою ж затишною та неповторною духовною святинею, як і нинішня. Я не знаю, що саме вже пройдено у підготовці до спорудження храму. Але хотів би від себе додати. Наш шановний земляк, отець Петро Федюк спорудив у Тернополі прекрасну церкву Матері Божої Неустанної Помочі(на Східному масиві, біля Літака) і тривалий час був її настоятелем. Тепер йому доручили спорудити ще один Божий Храм – у Києві.
    Думаю, отець Петро Федюк не відмовився б дати якусь добру пораду і забірським будівничим Храму Божого.
    Спорудити новий храм, очевидно, буде не просто. Адже нині й індивідуально будуватися кому легко, а кому складно. А тут — будова громадська, всенародна, коли начебто будують усі, але не всі разом організовують, збирають, доставляють, просять, вмовляють, відповідають. Мені доводилося бачити на Тернопільщині хід будівництва багатьох церков. Трапляється інколи, що такі будови тривають довго. Однак всі вони завжди щасливо завершуються. Бо, як показує життя, – а
    особисто я встановив це собі за правило, – кожна робота має право бути зроблена, якщо її почати, робити і закінчити.
    Нові церкви сяють на сонці позолотою своїх величних куполів. Так буде і в Забір”ї. А спорудження нової церкви, думаю, об”єднає і всіх земляків.

    Який особливий “секрет” свого подружнього життя видав директор школи
    Степан Баковський перед сільською громадою

    Я виростав у Забір”ї, але якось ніколи й не задумувався над тим, чому одна з його вулиць називається Боженка. Все було так звично, як і назви вулиць Вигін, Село, Кіхи. Щоправда, колись я побачив на одній із географічних карт, що вулиця Боженка зображається як хутір, як окреме від Забір”я поселення, хоча територіально Боженка зливається із селом. А “побувавши” через Інтернет на святі села, почув і красиву легенду про походження назви вулиці. Ця назва – від імені дівчини Боженки, яка закохалася у козака, чекала його з походу…
    Дуже гарною піснею “Дівчина Боженка” прикрасив легенду Степан Баковський, директор школи, композитор і поет, який вже має у своєму музичному і поетичному доробках інші пісні, що їх співають у селі і за його межами. Наприклад, особисто я захоплююся піснею Степана Баковського “Забір”я моє”, яку у виконанні вчителів колись почув на зустрічі, що проходила у Забірській школі. Пісня мелодійна, життєрадісна, славить село і його людей.
    Думаю, Степан Євгенович взагалі став одним із героїв сільського празника. Його поіменовано як “Кращого забірського зятя”. Я порадів за Степана Баковського, який удостоївся такої похвали. І ще мені дуже сподобалося, коли, одержуючи нагороду за зразкове зятівство, добродій Степан з гордістю сказав:”Мене виростила і виховала Леся”.
    Леся, то – Леся Іллівна, про яку я вже згадував.
    Зізнання директора школи, звичайно, не слід сприймати дослівно. Але і жартівливого тут не багато. Я розумію відвертість Степана Євгеновича, бо, як на мене, то справді: тільки розважливий і мудрий чоловік здатний скористатися мудростею своєї дружини, перебрати від неї усе краще, прислухатися до її порад. І бути вдячним за це. Публічне визнання заслуг дружини як доброї матері і виховательки аж ніяк не принижує чоловіка, скоріше навпаки — воно возвеличує те, що зробили близькі люди одне для одного. Леся — моя однокласниця, відмінниця навчання і лідер класу, симпатія багатьох ровесників.
    Молодці ви, Леся і Степане!

    Милує око і нове, і багато старого, незабутнього

    Згадали на святі і про мене. Дякую за це.
    Вдячний і невтомній у своїх творчих шуканнях Галині Фесюк, яка передала моє вітання. Я вже давно залишив Забір”я. Місце своє серед вихідців села бачу вельми скромним. До речі, повинен уточнити: я не є Заслуженим журналістом України, як це прозвучало на святі. Майже сорок років працював в газеті. Маю інші нагороди. Одна з них: обласна премія в галузі культури – у номінації “Публіцистика” імені Я. Стецька. Я одержав її у 2010 році. Ця премія є для мене найдорожчою творчою відзнакою, про яку я міг тільки мріяти. Коли дізнався про те, що мені присуджено її, я плакав…
    Я люблю своє рідне Забір”я. За тих багато років, коли я поїхав із села, воно змінилося в своєму облаштуванні, але моє око милує і нове, і багато старого, для мене незабутнього. Хоча думаю: а чому досі воно залишилося? Хіба тому, що немає потреби змінювати, чи вже нема кому це робити?
    Я зрадів, коли на відео побачив свого брата Григорія. Але, на жаль, я вже не впізнаю багатьох людей свого села. Я немов би віддалився від них. Але ж бачу, що за віком багато з них є десь моїми ровесниками чи навіть не дуже старшими або молодшими за мене. Тож я мав би їх знати. Але ми всі дуже перемінилися. Тепер, при зустрічі, нам вже треба розповідати один одному про те, чиїми ми є і з якого кутка села. Така втрата зв”язків мене засмучує, але що вдіяти. Я давно вріс у той край, де по закінченні вузу мені випало жити і працювати. Це — моя доля. Однак маю зізнатися: таким рідним і близьким, як моє Забір”я для мене, цей край за багато років, здається, так і не став.

    Є ще така деталь — кольори

    Можливо, я помиляюся, і мене хтось поправить, але я чомусь думаю, що у пору мого дитинства і юності таких яскравих і чистих фарб, які я бачу на відео про сільські події, Забір”я не знало. І, мабуть,це не тому, що рідкістю колись були кольорові фотографії чи, тим більше, відеокамери. Але справді тоді було багато однотонного і не яскравого – в одязі, в оздобленні будинків, у проведенні шкільних чи сільських свят, навіть у проведенні весіль. Не було змоги чимось виділятися, а кольори нинішньої державної символіки ніколи та ніде не потрапляли разом навіть у випадкове сусідство. Практично, вони були під забороною.
    Як на мене, тодішню сірість тепер приблизно відбивають старі забудівлі, будинок у центрі села. Біля нього колись також бувало людно, навіть, я сказав би: тісно. Цей будинок нині майже не змінив свого зовнішнього вигляду, він вже нікуди не поривається і начебто принишкнув у своїй подальшій долі. В цьому приміщенні колись були клуб, сільська рада, шкільна майстерня, магазин медпункт, бібліотека, поріг якої я завжди переступав з хвилюванням (мріяв стати письменником). На другому поверсі цього приміщення був навіть шкільний клас, де я за партою сидів другокласником. Навчала нас перша і наша незабутня вчителька Марія Іванівна.
    Нині “квартирантів” у цьому своєрідному сільському “гуртожитку” поменшало.

    У житті, очевидно, витримують більше ті, у кого віра сильніша, ніж воля

    Слово Забір”я, друковане чи мовлене, для мене завжди звучить магічно. Трепетно роздивляюся і фотографію села, зображену на супутниковій карті. Це для мене як улюблена картина, до якої я часто звертаюся. (Хоча більша частина цієї картини, зокрема, і моя вулиця, мають розмите зображення. І на якість супутникового фото сусіднім Річкам пощастило більше). У слові Забір”я, як я відчуваю, закладені прагнення до того, щоб гідно жити і творити, закладені амбіційність, нормальний гонор, самоповага, патріотизм, бунтарство, прагнення не бути на задвірках духовного і матеріального світу. Хоча в житті Забір”я є і багато покори. Думаю, одні виношують її у собі дуже і дуже особисто та страждально. А іншим випадає нести цю покору далі вже як хрест.
    Я взяв із дому те основне, що згодом прикладав до обставин і розуміння життя, його вимог і викликів. Хоча багато доводилося вчитися, як кажуть, на ходу. Тут неоціненною є участь моєї половини. І я також із гордістю можу сказати: мене зробила дружина.
    Я тішуся з того , що поспішаю до Бога. Цю любов до Господа Бога мені передали рідні батьки. Моя мама є глибоко віруючою людиною. Вона переконана, що від неї Бог не відступався при найскладніших життєвих обставинах. Бог дарує нашій дорогій мамі сили і літа. Богу дякувати, вже дев”яносто другий рік має мама. Мамині літа — то наша гордість. Гордість її синів, дочок, онуків і правнуків. Поки вистачало хоч найменших фізичних сил і ще бачили очі, мама ходила до церкви. Навіть повністю втративши зір, мама не впадає у відчай. Тепер проводить час у постійних молитвах. Вдома маму турботливо доглядають дочка, зять та онук. Піклується про маму і молодша дочка, яка частіше за мене приїжджає у гості. Перед цим Великоднем мама попросила, аби відвезли її до церкви, на Службу Божу, щоб саме у храмі прийняти святе причастя. Про приклад такого духовного поривання матері як людини вже дуже старшої за віком говорив потім отець Михайло Ярина у своїй проповіді.
    Дякую Вам, отче Михайло, за добрі слова про нашу маму. Здоров”я Вам і щасливих літ у служінні Богові і забірській громаді!
    Оскільки зайшла мова про віру у Бога як велику силу, то я наведу ще одне висловлювання Ярослава Стецька, яке я часто перечитую і обмірковую, і яке вписується у нашу розмову.
    Ярослав Стецько у згаданій книзі писав: “Крізь найбільші страхіття історії завжди проглядає Божий палець, який так покерує буттям людей, що завжди людина матиме рішальний голос, а не машина!”. І далі: “Я вдячний Богові, що він мені дав ту віру в людину, а теж переконання про позасвітню доцільність навіть усіх нещасть, бо тільки ця віра в Боже Провидіння, яка крізь призму моєї нації у мене унаявлюється, дала мені, 29=річному тоді голові Уряду, силу витримати на пості, не заломившися, та честі нації не сплямивши, я думаю, теж чести християнина. Бо наша нація станула в захист не тільки своєї волі в той час, але і в захист віри в Христа проти обох безбожницьких систем: большевизму і нацизму. Я думаю, що я видержав не тільки завдяки моїй волі, але найперше моїй вірі, яка дає передусім міць волі. Мені здається, що віра у мене була сильніша, як воля. Хто не заламався б, не маючи віри у вищі правди, як лише земські…” (с.251 -252).

    І наостанок свого листа.
    Нещодавно Зеновій Михайлович, на зроблене яким в Інтернет-мережі я і відгукуюся цими рядками (дуже вибачаюся, бо народжувалися в мене ці рядки якось аж занадто довго), відзначив свій поважний ювілей. Тож многая літа Вам, невтомний і наполегливий сільський війте і романтику! Нехай, пане Зеновію, вистачить Вам сил і наснаги на звершення ще багатьох і багатьох добрих справ на благо села Забір”я і його людей!
    Нехай усіх нас береже Бог!

    З повагою

    Михайло ІВАЩУК.

    30 липня 2013 року. м.Тернопіль.

    P.S. Коли я вже збирався відправляти свій відгук до Забір”я, у сільську раду, на сторінках блогу з”явилася остання новина: комп”ютерний макет сільського Християнського культурно-спортивного оздоровчого центру. Задум, до якого, очевидно, безпосередньо причетний і сільський голова, вельми цікавий. Однак, затвердження цього макета має відбутися через громадське обговорення. Хочу висловити і свою думку. Від ознайомлення з макетом моє перше враження таке: спортивні споруди затіняють собою церкву і капличку біля неї. А так не повинно бути. І взагалі, як на мене, варто би відшукати всі можливості, аби нову церкву спорудити неподалік нині діючої. Принаймні, щоб нова церква була у межах сільської вулиці, а не в полі. Так мали можливість зробити у сусідньому Гійчому, де нову церкву будують біля старої, дерев”яної.
    Даруйте, якщо мої думки не співпадають з рішеннями, уже прийнятими.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s